У статті розглядається розробка цільової системи стимулювання громадського публічного екологічного управління в контексті сталого розвитку. Підкреслюється, що сучасні механізми громадського управління навколишнім середовищем є недосконалими та не повною мірою використовують новітні технології управління. Наголошується на необхідності розробки заходів, що дозволять посилити активність органів влади та громадськості в процесі ухвалення екологічних рішень. Обговорюється сталий розвиток громади та наголошується на важливості комунікаційних зв’язків, що впливають на розвиток навколишнього середовища. Акцент робиться на ролі органів місцевого самоврядування державного управління в забезпеченні сталості. Пропонується зробити акцент на стратегічному партнерстві. Досліджено вплив людської діяльності на навколишнє середовище з акцентом на екологічні ризики. Проаналізовано стан екологічної системи України до початку повномаштабних воєнних дій та після. Зазначено, що місцеві громади часто краще оснащені для ефективного управління в екологічній сфері порівняно з державним і приватним секторами. Висвітлено позитивні практики сприяння сталому розвиткові територіальних громад. Визнається важливість екологічної свідомості населення та окреслюються проблеми, пов’язані з низькою інформованістю, мотивацією та екологічною освітою. Пропонується формування цілеорієнтованих інформаційно активних одиниць (ІАО) для вирішення завдань щодо стимулювання екоактивної діяльності на рівні територіальних громад. Запропонована система покликана виконувати такі функції як забезпечення, координація й прогнозування. Представлено структуру інформаційно активних одиниць екологічної царини на рівні територіальних громад та її ключові елементи. Запропоновано модель координації співпраці в системі публічного екологічного управління. Реалізація запропонованих заходів передбачає оцінку потреб у співпраці, визначення цілей та вдосконалення методів координації. Загалом підкреслюється важливість співпраці, координації та ефективної комунікації в системі публічного управління в екологічній царині для досягнення цілей сталого розвитку на місцевому рівні.

The importance of public participation and feedback during crisis events is analyzed in the article. It has been established that active public engagement in the public management system and appropriate feedback can significantly improve crisis response. Furthermore, involving citizens in the decision-making process through modern mechanisms can strengthen trust in government institutions. Modern research demonstrates that effective communication, including high-quality network cooperation, crisis communication strategies, and the use of social media, significantly enhances the effectiveness of public administration in crisis conditions. Communication has been found to significantly influence the effectiveness of administrative responses and public trust and involvement. Authorities must ensure the integrity and accuracy of information to avoid misinformation and sensationalism, and develop information strategies that align with the specifics of each crisis phase. An active communication process within the public management system is essential for maintaining an adequate level of citizen awareness during crises. The speed and accuracy of information not only influence management decisions but also impact national security. Effective crisis communications enable authorities to respond swiftly to crises, provide the population with crucial information, and manage public reactions, thus supporting social stability and trust in government structures. The difference between peacetime and wartime communication and its role is detailed. A careless approach to internal communication during war can lead to severe consequences, such as panic, misunderstandings of the situation, and loss of life. Initiatives to enhance communications in crisis conditions within the public administration system are presented. У статті проаналізовано важливість залучення громадськості та зворотного зв’язку під час кризових подій. Встановлено, що активне залучення громадськості до системи публічного управління та належний зворотній зв’язок здатні значно покращити реакцію на кризу, а включення громадян у процес прийняття рішень за рахунок сучасних механізмів може зміцнити довіру до урядових інституцій. Проаналізовано сучасні дослідження, які демонструють, що ефективна комунікація, включаючи високоякісну мережеву співпрацю, стратегії кризової комунікації та використання соціальних медіа, значно підвищує ефективність публічного управління в умовах кризи. З’ясовано, що: комунікація здатна суттєво вплинути на ефективність адміністративного реагування та довіру й залучення громадськості; владні структури повинні забезпечувати цілісність та точність інформації, щоб уникнути дезінформації та ажіотажних настроїв, а також розробляти інформаційні стратегії, які відповідають специфіці кожної фази кризової ситуації. Відзначено, що активний комунікативний процес в системі публічного управління є фундаментом для підтримки адекватного рівня інформованості громадян в умовах кризи. Наголошено, що швидкість та точність інформації можуть не лише визначати результати управлінських рішень, а й впливають на безпеку держави. Акцентовано, що ефективність публічного управління на різних рівнях залежить від багатьох чинників та визначається, перш за все, якістю комунікацій між органами влади та громадянами, адекватністю відповідей на суспільні виклики, здатністю до швидкого прийняття та впровадження управлінських рішень. Ефективні кризові комунікації дозволяють органам влади оперативно реагувати на кризи, забезпечувати населення важливою інформацією та керувати громадськими реакціями, що підтримує соціальну стабільність та довіру громадян до владних структур. Описано різницю комунікації у мирний час та під час війни та її роль. Наголошено, що недбале ставлення до внутрішньої комунікації під час війни може призвести до тяжких наслідків, таких як паніка, непорозуміння ситуації та втрати життів. Представлено ініціативи щодо удосконалення комунікацій в кризових умовах в системі публічного управління.

Urgency of the research. Many educators and researchers believe that information technology could bring innovation to traditional educational instructions. The use of modern VR technology & games in education, science (experiments), economics, business is an urgent task in the context of rapid information development. Target setting. Many young management professionals who graduated from the university and lacked sufficient practical experience, as a result did not develop the necessary skills. The indicated generates lower level quality specialists, who are not able to make managerial decisions and solve problem issues. Actual scientific researches and issues analysis. The usage of virtual reality in various spheres of national life was studied by A. V. Goshchinsky, A. O. Petrenko-Lysak and others. The main problems concerning virtual technologies in the system of higher education are outlined in the works of A. A. Zasekin, Yu. S. Lemeshko and others. Uninvestigated parts of general matters defining. The scientific works do not pay much attention to the issue of the impact on the formation of practical skills through virtual technologies in students of management specialties. The research objective. Getting the necessary practical skills of working with information is possible only if the student is actively involved in a variety of training sessions and games which are as close as humanly possible to the realities of the modern business environments. The statement of basic materials. In this article we define different concepts such as simulation, virtual reality and technology, virtual worlds and environments that can be actively applied in practice. The article also explores the role of simulation in education, business; history & advantages of VR technology. Conclusions. Business simulations are considered to be a progressive trend in modern education, that is capable of forming practical skills in the virtual reality as close as possible to modern transformational conditions. The usage of such cutting-edge technologies will allow to create practical experience of the highest quality in future managers.

Digital government is widely regarded as a catalyst for sustainable development, yet the mechanisms by which e-government adoption translates into progress on the SDGs remain poorly understood, particularly in high-income contexts where governance is already mature. This study addresses that gap using a balanced panel of all 27 EU member states over 2015–2023. Applying two-way fixed-effects estimation with formal Baron–Kenny mediation and country-block bootstrap inference, we identify three findings that collectively reframe the relationship between digital government and sustainable development in the European context. First, the widely assumed governance reform pathway is not empirically supported in the EU27: e-government adoption is not associated with measurable improvement in institutional quality, consistent with structural saturation rather than policy failure. Second, the benefits of digital government are unevenly distributed across the EU: old member states (EU15) exhibit significant positive effects on SDG 9: Innovation and Infrastructure, whereas new member states (EU13) do not, challenging the assumption that digital strategies yield symmetric returns across the Union. Third, and most importantly, the EU15 effect appears to be fully channelled through household internet access, consistent with a digital co-investment mechanism in which e-government uptake and broadband infrastructure co-evolve as expressions of a shared national digital transformation strategy. These findings inform the policy debate: the question for EU15 is not whether to invest in e-government, but how to sustain the joint infrastructure investment that makes it effective; for EU13, the priority is to establish the digital and institutional foundations that enable the mechanism to be activated.

This study explores how contextual framings influence sustainable decision-making in everyday situations. Building on the literature about the intention–behaviour gap, we examine the combined effect of role activation and environmental risk on pro-environmental preferences. A scenario-based behavioural experiment, conducted via oTree, integrated within-subject role framing (citizen, consumer, neutral) with randomised environmental risk conditions. Participants completed repeated binary choice tasks, where Eco-Preference was defined as the frequency with which they chose the sustainable option. The results indicate that activating a citizen role significantly increased Eco-Preference compared to consumer or neutral framings, while high-risk contexts did not directly boost sustainable behaviour. Instead, risk cues had an indirect effect through motivational states, highlighting the mediating role of Eco-Preference. Theoretically, this study advances Eco-Preference as a latent behavioural construct linking identity-based theories of responsibility with decision-based models of sustainability. Practically, the findings underscore the potential of role-based communication strategies to enhance ecological responsibility, suggesting that both policy and organisational interventions can benefit from fostering civic identities. Ultimately, the framework is applicable across cultures by offering a behavioural measure less prone to survey bias, supporting future comparative research on environmental decision-making.

Global progress towards the 2030 Sustainable Development Goals (SDGs) remains critically off track, with current trends indicating that only 17% of targets will be met by the deadline. As sustainability transitions increasingly depend on regional and institutional capacity, understanding heterogeneous transition pathways and resilience across territorial contexts is essential. This study investigates whether observed divergence in SDG performance reflects temporary setbacks or persistent structural regimes characterised by distinct institutional and technological configurations. Using panel data from over 160 countries (2019–2024), we employ annual latent class analysis to identify hidden structures in SDG performance across 15 goals, introducing intertemporal volatility as a dimension of development dynamics. We complement this with ordered logistic regression to examine structural determinants of regime membership, including governance quality, digital infrastructure, health investment, and macroeconomic indicators. Our analysis identifies three temporally stable development regimes—lagging, transitional, and leading—with fewer than 15% of countries transitioning between classes over the observation period. ANOVA results reveal that internet access and government effectiveness exhibit the most substantial between-regime differences. Ordered logit models indicate that governance quality and digital connectivity are the strongest correlates of regime membership (government effectiveness: β = 0.943, p < 0.001; internet penetration: β = 0.049, p < 0.001), whereas short-term GDP growth exerts negligible influence (p > 0.10). These findings challenge assumptions of linear convergence in sustainable development and provide a data-driven framework for evaluating transition dynamics across diverse territorial contexts. The results suggest that achieving the SDGs requires that deep structural constraints be addressed—particularly digital divides and institutional quality—through regionally targeted policy design rather than relying solely on incremental adjustments or economic growth. The identified regimes provide a basis for place-based targeting by distinguishing contexts where governance and digital capacity constraints are binding.