Мета дослідження – проаналізувати готовність фахівців допоміжних професій першого контакту в Словаччині до надання кризової інтервенції особам, які постраждали від воєнних та міграційних криз. Дослідження було спрямоване на виявлення практичного досвіду, суб’єктивно оцінюваних компетентностей, організаційних умов, бар’єрів та потреб у подальшому навчанні у сфері кризової інтервенції. Матеріали та методи. Дослідження було реалізоване як кількісне поперечне анкетне опитування. Вибірку становили 142 фахівці допоміжних професій першого контакту, які працюють у Словаччині у сфері охорони здоров’я, соціальних послуг, психологічної допомоги, кризового консультування, неурядових організацій або центрів допомоги. Для збору даних було використано анонімну авторську анкету. Вона містила соціально-демографічні та професійні питання, питання щодо контакту з особами в кризі, попереднього навчання з кризової інтервенції, самооцінки компетентностей, організаційної підтримки, бар’єрів та освітніх потреб. Пункти самооцінки оцінювалися за п’ятибальною шкалою Лайкерта від 1 – зовсім не погоджуюся до 5 – повністю погоджуюся. Дані були опрацьовані методами описової статистики: абсолютні та відносні частоти, середні значення і стандартні відхилення. Для орієнтовної перевірки відхилення середніх значень від нейтрального рівня шкали було використано одновибірковий t-критерій відносно значення 3. Результати. З особами, які постраждали від воєнної або міграційної кризи, регулярно працювали 34 респонденти (23,9 %), а час від часу – 55 респондентів (38,7 %). Певну форму контакту з такими особами загалом зазначили 139 респондентів (97,9 %). Кризову інтервенцію особі, яка постраждала від воєнної або міграційної кризи, неодноразово надавали 46 респондентів (32,4 %), а один раз або кілька разів – 52 респонденти (36,6 %). Сертифіковане навчання з кризової інтервенції пройшли лише 2 респонденти (1,4 %), короткий курс або тренінг – 22 респонденти (15,5 %), тоді як 57 респондентів (40,1 %) не проходили такого навчання. Найвищі середні оцінки були отримані за пунктами щодо здатності надати базову психологічну першу допомогу (M = 4,44) та знання, куди скерувати людину в кризі для подальшої професійної допомоги (M = 3,91). Нижчими були оцінки готовності працювати з особами, які пережили воєнну травму або вимушену міграцію (M = 2,37), а також оцінка організаційної підтримки на робочому місці (середнє значення області = 2,64). Найчастіше респонденти називали мовний бар’єр і високе психологічне навантаження працівників (по 62,7 %), нечіткі компетенції окремих професій (59,2 %) та нестачу подальших спеціалізованих послуг (58,5 %). Зацікавленість у подальшому навчанні з кризової інтервенції висловили 136 респондентів (95,8 %). Одновибіркові t-тести підтвердили, що впевненість у психологічній першій допомозі та скеруванні до подальшої допомоги була статистично вищою за нейтральний рівень, а готовність до роботи з воєнною травмою, вимушеною міграцією і частина організаційних умов – нижчими. Висновки. Результати свідчать про середній і нерівномірний рівень готовності фахівців першого контакту до надання кризової інтервенції в умовах воєнних та міграційних криз. Респонденти почуваються впевненіше в базовій підтримці та скеруванні до подальшої допомоги, але менш впевнено в роботі з воєнною...